8 травня День пам’яті та примирення: міфи та факти про Україну в Другій світовій війні

0
1550

Сьогодні 8 травня Україна вшановує пам’ять загиблих у Другій світовій війні.

У 2014 році Україна приєдналася до європейської традиції вшанування 8 та 9 травня в контексті пам’яті й примирення. Символом відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги став червоний мак.

Чому для цієї дати важливо використовувати «червоний мак», а не «георгіївську стрічку»?

Мак є міжнародним символом пам’яті жертв військових та цивільних збройних конфліктів, починаючи з 1914 року. Ідея використовувати червоний мак як символ пам’яті з’явилася під впливом вірша військового лікаря й поета, учасника І світової війни Джона Мак-Крея «У полях Фландрії».

Вірш, починався рядками:

«В полях фламандських квітне мак
Поміж хрестів – скорботний знак
По нас…»

(Переклад Оксани Самари)

Дизайн маку, що використовується як символ в Україні, з ініціативи Українського інституту національної пам’яті й Національної телекомпанії України розробив харківський дизайнер Сергій Мішакін.

Зображення уособлює квітку маку та кривавий слід від кулі.

Гасла, що використовуються під час відзначення Дня пам’яті та примирення й Дня Перемоги – «Ніколи знову», «Пам’ятаємо. Перемагаємо».

Що стосується георгіївських стрічок, з 2014 року стрічка використовувалась так званими «силами самооборони Криму» та проросійськи налаштованими терористами на території України і стала символом сепаратизму в Україні та отримала знову нову назву – колорадська. З цією стрічкою на грудях і автоматах вбивають людей, беруть у полон, захоплюють українську землю.

12 червня 2017 року Президент України підписав відповідний Закон України про офіційну заборону використання на території України георгіївської стрічки. Закон вступив у силу з 15 червня 2017 року, після оприлюднення у газеті Верховної Ради «Голос України». Згідно цього закону публічне використання стрічки чи її зображення обкладається штрафом з конфіскацією стрічки.

Чому правильно казати «Друга світова війна», а не «Велика Вітчизняна війна»?

«Велика Вітчизняна війна» — це ідеологічно обтяжена радянська назва збройного конфлікту між СРСР та Німеччиною 1941—1945 років, складової Другої світової війни. Хронологічні рамки «Великої Вітчизняної війни» та ідеологічний зміст, який виражає ця назва, не відповідають досвіду українського народу під час Другої світової війни.

Участь України у Другій світовій війні не обмежувалась періодом протистояння СРСР та Німеччини у 1941—1945 років.

Війна для України почалася 1 вересня 1939 р. із нападу нацистської Німеччини на Польщу. Цього дня німецька військова авіація бомбардувала Львів та інші міста. Від 17 вересня учасником Другої світової війни разом із Німеччиною став Радянський Союз.

До останнього дня Другої світової війни — 2 вересня 1945 року — майже на всіх її фронтах у складі збройних сил не тільки СРСР, але й Польщі, Канади, США та інших країн Об’єднаних Націй зі зброєю в руках боролися солдати та офіцери-українці.

Улітку 1941 року багато мешканців радянських міст та сіл не усвідомлювали загрози нацизму у повній мірі. Адже від вересня 1939 року радянська пропаганда приділяла багато уваги співпраці із союзним Третім Райхом.

 

Чи завжди Радянський Союз завжди був непримиренним противником німецьких нацистів?

У радянській історіографії постійно наголошується, що СРСР завжди був послідовним противником нацизму. Але чи правда це?

У міжвоєнний період Москва і Берлін прагнули зруйнувати лад,  встановлений переможцями Першої світової війни. Протягом 1922—1933 років Радянський Союз допомагав Німеччині відновлювати військовий потенціал. Російські більшовики мали на меті світову комуністичну революцію, тож в 1923 році не цуралися підтримувати німецьких нацистів. В період 1933—1939 років СРСР та Німеччина поводилися як ідеологічні вороги, що дозволило їм отримати підтримку міжнародного співтовариства. Накопичені сили Сталін та Гітлер використали для спільного розв’язання Другої світової війни.

Одразу після окупації Гітлером Чехословаччини, в квітні 1939 року розпочалися таємні німецько-радянські переговори. Про їх результати може свідчити німецький план агресії проти Польщі «Вайс» (квітень 1939 року). Згідно цього плану, ведення бойових дій на схід від Вісли не передбачалося. Гітлер збирався ділити Польщу разом зі Сталіним.

Який внесок України у перемогу над фашизмом?

З осені 1939 р. 120 тис. українців брали участь у двобої з Вермахтом у складі Війська Польського. Сотні тисяч українців взяли участь у вторгненні на тери­торію Другої Речі Посполитої у складі Червоної Армії, у запеклих битвах у Фінляндії та в захопленні Бессарабії і Північної Буко­вини. Українці Волині, Галичини, Західного Полісся, Північної Буковини і Бессарабії в перші роки війни на власному досвіді відчули прискорені заходи радянізації, які обернулися десятка­ми тисяч розстріляних, сотнями тисяч депортованих і арештованих.

З червня 1941 р. після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР уся Україна стала ареною запеклих бойових дій. У складі військ Південно-Західного фронту українці станови­ли до 50% бійців.

На території України відбулися перші великі битви на східному фронті Другої світової війни – танкова битва у “трикутнику” Луцьк – Рівне – Броди, оборона Києва, Одеси, Севастополя. До кінця 1941 р. в німецькому полоні опинилося більше 1млн 300 тис. українців. В Україні в 1941–1942 рр. були утворені великі оточення – “котли” – під Уманню, Києвом, Мелітополем, Керчю та Харковом. З січня 1943 р. до жовтня 1944 р. Червона Армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. Загальна кількість осіб, мобілізованих з України за роки війни до радянських Збройних Сил пе­ревищує 6 млн. бійців. Кожний другий з них загинув, а кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом.

Українці та вихідці з України перебували у військових з’єднаннях Польщі (120 тис.), США (до 80 тис.), Канади (до 45 тис.), Франції (до 5 тис.). З різних причин українці воювали і по інший бік: у військах Німеччини (до 250 тис.), Румунії (до 24 тис.), Угорщини (до 20 тис.), Словаччини (до 2 тис.), Хорватії (1,5 тис.). Для українців воєнні дії не припинилися 8 травня, а продовжувалися щонайменше до 2 вересня 1945 р.

4 серпня 1945 р. радянський уряд денонсував пакт про ненапад з Японією, підписаний 13 квітня 1941 р. До серпня 1945 р. радянським керівництвом було проведено цілу низку організаційних заходів з метою здійснення операції з ліквідації Квантунської армії. Одночасно з Головним командуванням радянських військ на Далекому Сході було створено три фронти: Забайкальський, І-й Далекосхідний та ІІ-й Далекосхідний, в лавах яких нараховувалося близько 1 млн 750 тис. чоловік особового складу, з яких близько 400 тис. – призвані з території України. З травня по серпень 1945 р. з України було мобілізовано понад 27 тис. осіб. Решта українців, які входили до складу трьох фронтів (близько 373 тис.) – передислоковані протягом червня–липня з європейського театру бойових дій.

Вночі з 8 на 9 серпня 1945 р. радянські війська силою трьох фронтів атакували японську армію в Маньчжурії. 10 серпня 1945 р. уряд цієї країни ухвалив рішення щодо беззастережної капітуляції. 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора “Міссурі” було підписано Акт капітуляції Японії представниками цієї країни, США, Китаєм, Великою Британією та СРСР. Від радянської сторони його підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко. До моменту капітуляції радянська армія втратила понад 13 тис. осіб, з яких понад 3 тис. – призвані з території України.

Серед величезних втрат України у Другій світовій війни найтяжчими були демографічні. Війна й окупація призвели до різкого, катастрофічного зменшення кількості населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому та професійному складі. Демографічні зміни такого характеру відбулися внаслідок взаємодії багатьох факторів, зокрема: мобілізації значної частини чоловічого населення та їх масової загибелі; депортацій 1939–1941 та 1943–1945 років; загибелі мирного населення на теренах воєнних дій воюючих сторін; евакуації у тилові регіони СРСР на початку війни; масового знищення нацистськими окупантами значної кількості військовополонених та цивільного населення; депортацій працездатного населення на примусові роботи до Німеччини; жорстокого протистояння сил Руху Опору в німецькому тилу; високої смертності під час окупації від голоду та хвороб; значного зменшення народжуваності тощо.

Сукупні демографічні втрати українців і громадян України інших національностей упродовж 1939 –1945 років наразі оцінюються у 8–10 млн осіб. За підрахунками вчених, Галичина втратила 22% населення, Волинь і Полісся – 12%, Центральна, Південна та Східна Україна – 30%. Для поповнення демографічних втрат воєнного періоду республіці знадобилося близько 25 років. Разом із тим, Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України практично зникли такі націо­нальні меншини як німці, кримські татари, українські євреї. Натомість, кількість росіян із довоєнних 4 млн зросла за пер­ше повоєнне десятиліття до 7 млн осіб.

Унаслідок війни змінився також етнічний баланс населення українських міст. У містах Сходу та Півдня України посилився й укріпився російський елемент, натомість, у містах і міс­течках Центральної України українці стали домінуючим етносом після винищення нацистами євреїв, а на Західній Україні українці замінили в містах репатрійованих поляків, румунів, чехів, угорців і знищених євреїв.

Суперечливими є статистичні дані щодо матеріальних збитків України в наслідок Другої світової війни. Зокрема, за твердженнями науковців, було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тис. сіл, спалено близько 320 тис. господарств.

Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45% від збитку усього СРСР. З метою створення могутнього військово-промислового потенціалу на сході СРСР під гаслом “Все для фронту! Все для перемоги!” більшовиками з України було вивезено 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, МТС, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури, історичні цінності, виїхало майже 3,5 млн. жителів республіки – кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції, які віддали свої трудові й інтелектуальні зусилля в розвиток воєнного й економічного потенціалу СРСР.

Після завершення Другої світової війни в результаті угод, заключних за підсумками роботи низки міжнародних конференцій, була зруйнована попередня Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин і сформована нова – Ялтинсько-Потсдамська, яка заклала основи біполярності світу.

Позитивним надбанням для України по завершенню Другої світової війни стало надання їй статусу співзасновниці ООН, що було визнанням внеску Українського народу у перемогу над нацизмом і зміцнення миру в усьому світі. Україна в числі перших підписала Статут i ввійшла в групу з 51 держави-засновниці ООН. Перебуваючи у складі Радянського Союзу, Україна де-юре мала в ООН власне представництво на рівні незалежної країни. Проте, де-факто діяльність Української РСР в ООН була обмежена рамками проведення єдиної радянської зовнішньої політики. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес міжнародного визнання її незалежності в 1991 році.

Гітлерівський нацизм і сталінський комунізм однаково жорстоко відбилися на долі України. Драматизм українського народу тих років полягає в тому, що, вигнавши нацизм з Європи, Україна не стала незалежною, бо на її теренах запанував не менш жорстокий тоталітарний режим.

Підсумки війни на десятки років наперед визначили складні та суперечливі соціально-економічні процеси, відчутно вплинули на психологію післявоєнних поколінь людей, наслідки яких відчутні й сьогодні. І справа не тільки у тому, що минула війна не розв’язала низки складних проблем, які перейшли з довоєнної та воєнної епох у повоєнну, а й у тому, що вона зав’язала нові заплутані вузли у відносинах між країнами і народами, підготувала мінні поля майже піввікової “холодної війни”, одним із фронтів якої була Україна.