Про тонкощі турецького виховання

0
4113

Одного разу під час прогулянки в парку 2-річний син моєї подруги помітив іграшковий електромобіль розміром з нього й щодуху помчав в сторону цього яскраво-червоного “БМВ”. Мама хлопчика побігла за ним, схопила за руку, та відчайдушно намагалася відволікти його увагу, пояснюючи, що ця іграшка йому не належить. Їй майже вдалося переконати малюка, коли у розмову встряв батько хлопчика – власника модного авто.

– Ваш син може проїхатись в автомобілі. Не варто його так засмучувати! – сказав чоловік.

Отож, чи правильно вчинив турецький татусь? З одного боку, цей чоловік проявив свою увагу та щедрість до хлопчика, й цьому, очевидно, вчить свого сина. А з іншого – всі педагогічні старання мами, моєї подруги, в секунді зійшли на нівець. Її син таки сів у той електромобіль, але через деякий час залишити його категорично відмовився. Оскільки на всі наші умовляння він не реагував, нам довелося витягати бешкетника всім разом зі слізьми у нього на очах. Попри всі намагання турецького татуся ця історія все одно закінчилася плачем і дещо проігнорованим авторитетом самої мами.

Нещодавно довелося прожити подібну історію і мені, але цього разу у головній ролі зі своєю дочкою. У той час як я терпляче пояснювала їй, що ми не можемо забрати з собою річ, яка є власністю іншої дівчинки, її мама мені заперечила.

-Тільки поглянь, як вона засмутилась, – при цьому вручила моїй дочці іграшку, яку я вже майже відібрала, щоб повернути її маленькій власниці.

А як би Ви почувались у такій ситуації?

З огляду на те, як розвивалася події у цих двох історіях, я дійшла висновку, що у турецькому підході до виховання – “Ні” може бути “Так”, аби дитина не засмучувалась і не плакала.

Цікаво, адже турецькі батьки переконані, що європейським дітям взагалі нічого не забороняють і вірять, що у Туреччині хоча б встановлюють певні рамки, за які виходити не можна. Принаймні подібні судження щодо виховання по-європейськи мені доводилося чути не один раз. Одна інтернет-знайома англійка, яка деякий час проживала в Туреччині та вела свій блог, теж цьому дивувалася, бо схожі закиди на адресу європейського виховання, на її думку, далекі від істини. Відома у своїх колах блогер Вікторія Хуглан надзвичайно цікаво розповідає про життя у Нідерландах і стверджує, що голландським дітям надають багато свободи, але у чітко встановлених межах, необхідних перш за все для безпеки. Дитину, яка плаче не біжать відразу втішати, а дають час на усвідомлення вчинку і намагаються разом з’ясувати причину такої поведінки. До того ж, вона вважає, що голландські батьки більш спокійно відносяться до виховання дітей ніж матусі пострадянських країн.

Американська журналістка Памела Друкерман у своїй книзі “Французькі діти не плюються їжею”, що стала бестселером, розповідає про те, що дітлахи у Франції здатні спокійно і без скандалу сприймати слово “Ні”. А ще французькі батьки змалечку прививають своїм чадам таку модель поведінки, згідно якої дитина підлаштовується під ритм життя дорослих, а не навпаки. Ось все з точністю до навпаки я б віднесла тепер до турецьких методів виховання дітей – батьки після появи малюка в сім’ї свідомо перетворюють себе в персонал для їх обслуговування. У турецьких дітей практично ні у чому немає обмежень, а багато сімей взагалі не практикують введення режиму.

Єдине, що об’єднує турецьких та європейських батьків, як на мене, це те, що для обох важливо, щоб дитина набула навиків спілкування та вміла висловлювати свої думки. Ось тільки у Туреччині ці навички розвиваються природньо, бо з пелюшок діти зростають у жвавій атмосфері спілкування з численною родиною, сусідами та друзями й у стосунках з ними теж не існує якихось обмежень. (У цей момент пригадую, коли батьки забороняли мені разом з дорослими сидіти за одним столом і підслуховувати їхні розмови, для дітей була відведена окрема кімната.) Як наслідок, турецькі дітлахи емоційно розкуті та комунікативні і далі, у дорослому житті, ці якості допомагають стати більш успішними. 

У Туреччині батьки не приділяють стільки уваги ранньому розвитку, як в Україні. Вірніше, центри раннього розвитку дитини існують – приміром, найвідоміші Gymboree, Happy Moms, My Gym – але через високу вартість відвідувати подібні заняття можуть лиш одиниці. А в сім’ї навряд чи дитині будуть пропонувати спеціальні розвиваючі іграшки, показувати картки і витрачати стільки часу, займаючись з малюком. В цілому систему раннього виховання можна охарактеризувати як “не заважайте дітям рости та радіти життю”, а зобов’язання “навчити” батьки повністю перекладають на школу.

Особливої уваги, як на мене, заслуговують турецькі татусі. Мене захоплює їх любов до дітей та те, наскільки активно вони беруть участь у їх вихованні. Нікого не здивувати тим, що на вулиці, в кафе, чи торговому центрі у вихідний день з дитиною весь час носиться батько. Татусі охоче годують дітей, граються, заколисують у візочках, а у цей час жіноча половина компанії може спокійно вести бесіду.

Кадр з фільму “Чого чекати, коли чекаєш на дитину”

У англійській мові є слово “child-friendly” і один із словників пропонує його переклад як “дружній до дитини”. І ось саме це слово, на мою думку, найкраще передає ту атмосферу, у якій зростають турецькі діти. Оточуюче середовище чайлд-френдлі не тільки до дітлахів, про батьків теж подбали. Приміром, ігрові кімнати ледь не у кожному кафе, а кімнати для годування є у всіх торгових центрах. Більше про сприятливі умови для виховання дітей в Туреччині ось тут.

Навіть попри характерний вибуховий темперамент місцевого населення, турки залишаються досить терплячими до дітей. Батьки поводяться спокійно навіть тоді, коли їх дороге чадо перевертає все навколо з ніг на голову, а якщо це трапилося, скажімо, в ресторані, то й персонал у цей момент буде підігравати бешкетнику. Більшість вибриків своїх дітей дорослі пояснюють як  – “Але це ж дитина!”. 

У Туреччині є абсолютно не прийнятним кричати на дитину, або ж застосовувати фізичне покарання. Подібні дії батьків гостро засуджуються суспільством. І мабуть зовсім неприємно буде почути, що в Україні за даними досліджень ЮНІСЕФ більше 60% дітей віком від 2-х до 14-ти років зазнають щонайменше одного з видів психологічного чи фізичного покарання з боку своїх батьків. Крім того, 11% сімей вважають, що фізичне покарання потрібно застосовувати до дитини.

Конвенція ООН про права дитини

І на останок, так прийнято у нашій культурі, що за дитину батьки постійно хвилюються. Якщо ти не переживаєш за те, чи правильно вона росте, розвивається, коли почала говорити і навчилася читати так само рано, як сусідський малюк, то ти – погана мама. У Туреччині приймати близько до серця всі ці дрібниці не прийнято – батьки не схильні до зайвої тривожності і не заражають нею дітей. Турецькі матусі, на відміну від українських, не прагнуть бути ідеальними.

Безперечно турецький досвід виховання дуже цінний для мене, тому що дозволив поглянути на звичні речі крізь призму нових ідей та спостережень. Моє покоління зростало у суворіших умовах, з правилами і заборонами, а коли їх багато, то це породжує комплекси і відчуття меншовартості у дорослому житті. Спостерігаючи за турецькими батьками, я однозначно запозичу щось і для себе: культивувати в сім’ї свободу дій та повагу до думок моєї дитини, сприймати її як самостійну особистість змалечку, не вимагатиму дисципліни та покірності, а головне, не прагнутиму бути ідеальною мамою.

 Автор статті: Іванна Шахінкая