Євген Кострицький, перша скрипка Бількентського симфонічного оркестру в Анкарі

Бількентський симфонічний оркестр заснований у 1993 році. Це унікальний колектив, який об’єднує видатних музикантів із Туреччини та ще 12 країн світу. Соліст-концертмейстер, перша скрипка оркестру – українець, корінний киянин, відомий у нашій країні та світі скрипаль Євген Кострицький. Укрінформ підготував розгорнуте інтерв'ю з музикантом.
0
127

Митець не вважає випадковістю, що він опинився в Туреччині, але й запланованим кроком це також не було. Завдяки співпраці з Бількентським симфонічним оркестром він відкрив для себе Туреччину, що далека від стереотипного уявлення про all inclusive та східні базари, – висококультурну та інтелектуальну.

З Євгеном Кострицьким спілкуємося між концертами у кількатисячному столичному залі Bilkent Odeon. Мову ведемо про сучасну й класичну музику, українське мистецтво і роль держави у його розвитку, необхідні для поступу політичні кроки, про молодь та роль музики у вихованні.

– Пане Євгене, українських музикантів у турецьких оркестрах небагато, а серед перших осіб – ви один. Як потрапили до Туреччини?

– Історія моєї роботи в Туреччині почалася ще в Одесі, десь у 2016-му році, на концерті Національного одеського філармонійного оркестру, присвяченому початку нової дипломатичної каденції посла Ізраїлю в Україні та заснуванню премії імені Жаботинського. Оркестром диригував видатний сучасний композитор Бенджамін Юсупов (ізраїльський диригент і піаніст родом із Таджикистану – ред.). Тоді ми познайомилися.

У 2018-му, рівно через 10 років моєї роботи в Одесі, я достроково розірвав контракт із Національним одеським філармонійним оркестром і подався у вільне плавання. Того ж року отримав листа від Бенджаміна Юсупова, де він повідомляв, що його знайомий – директор Бількентського симфонічного оркестру в Анкарі – шукає першу скрипку.

Уперше Анкару відвідав у жовтні 2018 року – на один тиждень, для знайомства. Одразу запропонували контракт, але мав тоді зобов’язання перед іншим проєктом, тому домовилися про триваліший візит восени 2019 року. 1 лютого 2020 року контракт я підписав. Пропрацювали ми півтора місяця – і пішли на карантин…

УКРАЇНСЬКОМУ МИСТЕЦТВУ ПОТРІБНІ ЗМІНИ ЗАКОНОДАВСТВА ТА ВИВАЖЕНА РЕФОРМА

– Що може спонукати творчу людину покинути успішну кар’єру та податися шукати чогось нового?

– Це був свідомий крок. З 2016 року в Україні запроваджена контрактна система в галузі культури, сумнозвісний закон 955-VIII. Він спричинив багато проблем. Вимушений визнати, що цим законом було завдано українській культурі шкоди більше, ніж всіма попередниками у владі разом з 1991 року. Профспілки й самі митці вели тоді справжню війну. Однак більш як 10 тисяч «живих» підписів працівників мистецтва та культури, які зібрали по всій країні, було проігноровано.

Ця абсолютно неконституційна реформа зробила всіх митців юридичними рабами. Як працює директор будь-якої установи, державного театру чи оркестру? Укладає контракт із працівником на власний розсуд від 1 до 3 років, і, не вказуючи причини, може припинити його дію. Це загрожує і сексизмом, і харасментом, і ще бозна-чим. Професійну придатність або непридатність довести дуже складно, бо у нас немає незалежних комісій. Зводиться до того: ти мені подобаєшся – будеш працювати, не подобаєшся – не будеш. Думаю, це була цілеспрямована акція, щоб загнати інтелігенцію «під плінтус».

Зараз помітний ще й інший наслідок цього: молоді митці їдуть з України, бо не хочуть працювати в нинішніх умовах. Тому заради майбутнього українському мистецтву конче потрібні зміни на законодавчому рівні, виважена реформа та розуміння політиками ролі мистецтва для розвитку суспільства й держави.

– Контракт в Одесі з оркестром ви уклали, але згодом все одно пішли…

– Отримання безконтрольної влади керівництвом багатьох театрів та оркестрів в Україні погано відбилося на українському мистецтві. Рівень державних оркестрів, театрів, як на мене, почав поступово падати. Митець не може працювати в обмеженнях. Музика та мистецтво – це дитя свободи. А коли сидиш на репетиції й думаєш, щоб нічого зайвого не сказати, чи когось хочуть на твоє місце привести, чи за кілька хвилин запізнення можна лишитися без контракту… Це не про свободу творчості та самовираження! Ця величезна проблема, й вона зараз потребує вирішення.

Тоді з великими боями вдалося в Одеському національному філармонійному оркестрі прописати в контракті штатний розпис, закріпити за кожною людиною персональне місце в оркестрі. Це важливо, бо ніхто не застрахований від йолопа-керівника, який може на свій розсуд міняти в оркестрі музикантів місцями.

Але, напевно, єдина і справжня причина для звільнення з будь-якої роботи – неможливість самовираження. Конкретно в мене на момент звільнення за власним бажанням все було добре. Але вже почав розуміти: ще трохи – й не матиму можливості самовираження. Не хотів працювати на таких умовах. Також за 10 років у Одесі вже не було куди розвиватися. Хоча з оркестром в Одесі у мене залишилися чудові відносини.

РОЗВИТОК У МИСТЕЦТВІ НЕМОЖЛИВИЙ БЕЗ ВІДЧУТТЯ СВОБОДИ

– Що сприяє самомотивації та творчому розкриттю у мистецьких колах? Чи є ідеальна формула взаємодії?

– Тут перед очами – мій британський досвід. Коли людина на останньому пульті других скрипок, яка є умовно 368-м гвинтиком у величезній машині, сидить і відчуває, що якщо його прибрати – машина зупиниться. Вона, звичайно, не зупиниться. Але у людини немає відчуття незначущості, а навпаки. Ця людина знає, що без неї концерт відбутися не може.

– Ви зараз живете на дві країни чи більше в Туреччині?

– На дві країни, на три міста – Київ, Одесу, Анкару. Україну не полишив і залишаюся активною складовою мистецького життя нашої держави. Крім того, що граю на скрипці, маю активну громадянську позицію.

– Наскільки зрозуміла, у Туреччині теж діє контрактна система… А чим контракт тут відрізняється від того, який ви розірвали в Україні?

– В Україні тепер це строковий трудовий договір, абсолютно штампований для всіх, який не має жодних індивідуальних умов. У Туреччині це, справді, контракт, в ньому прописана моя індивідуальна заробітна платня, індивідуальний графік роботи, в ньому є поправка про сольну творчу діяльність. Тут планують на рік, а ця поправка – про те, що якщо в Євгена Кострицького може бути концерт, наприклад, у Київській філармонії, і дати збігаються з концертом в Анкарі, то він має право обрати на свій розсуд. В Одесі, в такій ситуації, відповідь була одна: тут працюєш – сиди. За умовами контракту в Анкарі, навіть якщо дирекція не захоче мене відпускати, вона зобов’язана. І все це – зі збереженням заробітної платні. Кількість таких випадків теж прописана.

Звичайно, все вирішується в діалозі. Так тут працюють люди. І це взаємовигідно. Якщо перший скрипаль оркестру припиняє розвиток, він скоро просто не зможе виконувати сольні твори, а через 2-3 роки – вже нічим творчо не відрізнятиметься від звичайних оркестрантів, і сольні виконання стають проблемою.

Ще велика перевага – в тому, що в Туреччині планування концертної діяльності відбувається на рік уперед. На початку вересня я знаю точні дати концертів до кінця червня. Цього, на жаль, у нас немає. Здебільшого українські оркестри живуть від місяця до місяця. Неможливо не те що творче, а й звичайне життя підлаштувати. Хороший рівень планування – в Київській філармонії та Київському оперному театрі. З регіонів найкраща ситуація, думаю, у Львові. Загалом, регіони зараз, завдяки цікавим проєктам, фестивалям, дуже стрімко розвиваються. Про деякі мистецькі проєкти, які реалізують в Одесі, Львові та Харкові, у столиці й не мріяли.

НАША МЕТА – ЗВЕСТИ ТВОРЧИЙ МІСТ МІЖ УКРАЇНОЮ Й ТУРЕЧЧИНОЮ

– Яке ваше враження про мистецьку Туреччину? Є те, що дійсно здивувало?

– Коли вперше приїхав в Анкару, був дуже приємно здивований. Що ми в Україні знаємо про культурне життя в Туреччині? На жаль, більшість українців, і митців у тому числі, сприймають Туреччину як all inclusive. Анталія, Аланія – ці місця ми знаємо. А те, що це високорозвинена країна, з такими шикарними залами, глибоким розумінням того, що у мистецтво європейського зразка потрібно вкладатися? Не перестаю дивуватися Бількентському університету, на базі якого було створено наш оркестр, зацікавленості публіки симфонічною музикою, рівню професійного слухача. Тут величезний кампус, зручна інфраструктура, чудові умови і наш зал під відкритим небом – Odeon Bilkent, зведений спеціально для концертів оркестру.

І повертаючись до наболілого. У Бількентського оркестру, як і в багатьох європейських, немає головного диригента, останнього фактично вигнали 8 років тому. Це ідеальні умови. Щотижня запрошують нового диригента, який працює з оркестром, – і це завжди цікаво. І диригенти не дозволяють собі з пульта в оркестр говорити навіть 10% від того, що можна почути на репетиціях оркестру в Україні, коли можуть і персонально образити, і власну диригентську помилку злити на оркестр. Загалом, у всьому світі, крім пострадянського простору, цей шлях до децентралізації та самоврядування мистецьких колективів тривав із 60-70-х років минулого століття. І ми в Україні, рано чи пізно, до цього прийдемо.

МОЄ ЗАВДАННЯ – ЩОБ ІЗ КОНЦЕРТУ ЛЮДИ ПІШЛИ ЩАСЛІВІШИМИ

– Розкажіть, що відчуваєте, коли виходите на сцену та граєте перед тисячами людей? Чи маєте свої «секрети на удачу» або якісь особливі ритуали?

– Перебуваючи на сцені, добре відчуваю людей, їхній настрій. Дуже різний іноді. Моє завдання – щоб усі після концерту пішли додому принаймні трішечки щасливішими. А от забобонів позбувся давно, років з 20 тому. Їм на зміну прийшла молитва.

– Чи маєте улюблений твір чи партію у творі, яку любите виконувати найбільше?

– Такого і немає. Це теж, на мій погляд, вияв професіоналізму: який твір зараз у роботі, той і є улюбленим. Такий підхід більше стосується оркестрової роботи, тому що не сам обираєш репертуар. У сольному виконавстві, де вибір за мною, завжди намагаюсь включити у програму щось із Моцарта. Молодшаю від цієї музики! Також маю особливі почуття до творчості британського композитора Едварда Елгара. Це, напевне, з ностальгії по студентству в Лондоні…

– А твори якого композитора виконувати найскладніше?

– Твори Нікколо Паганіні й по сьогодні є вершиною технологічної складності скрипкового репертуару. Для мене це вищий пілотаж. Але з точки зору художньої цінності цієї музики – я до неї більш аніж спокійний.

– Чи пишете ви музику самі?

– Зараз ні. Писав років до тринадцяти й багато писав, але потім скрипка все заполонила собою. Як пристрасна, кохана і ревнива жінка. Це, взагалі, окрема, довга тема… Маю декілька власних транскрипцій (для виконання на біс) та граю власні каденції до концертів Моцарта. Але не шкодую, що не більше цього. Я стовідсотковий виконавець, не митець, що створює. На жаль, більшість сучасних композиторів пишуть, тому що треба писати, а не тому, що не можуть не писати. Тому і якість сучасної музики – це дуже суперечливе питання. Мій репертуар contemporary music (сучасної музики – ред.) вкрай малий.

– Трохи про творчі плани на новий сезон…

– Плани – не мати планів (посміхається). Адже нема вже сил засмучуватися та відміняти, переносити та знову планувати. Продовжую працювати, але поки більше – як письменники, «в стіл».

– А якщо поговорити про довгострокове планування? Якою мрією чи за яким планом живе Євген Кострицький?

– Років 5-6 тому я мріяв і планував одночасно продиригувати «Реквієм» Моцарта та поставити оперу Джузеппе Верді як диригент. Життя внесло корективи, і ця мрія відкладається, оскільки опанування професії диригента вимагає часу.

Переконаний, що з часом матиму потребу у викладацькій діяльності. Зараз викладаю приватно. Фундаментальніші заняття педагогікою відкладаю на потім, коли й фізично буде важко стільки їздити, і морально з’явиться ще більша потреба передавати свої знання.

Моє перебування в Анкарі – це дуже цікавий досвід. Ми вже вибудовуємо творчий міст між Україною й Туреччиною, яку уособлює Бількентський симфонічний оркестр. Перший крок було зроблено восени, коли вперше за багаторічну історію оркестру ним на концертах керував український диригент Віктор Плоскіна. Радий, що цей унікальний за своїм рівнем оркестр познайомився з українським диригентським мистецтвом саме через професіонала такого високого рівня. В оркестрі зараз є вакансії й ми чекаємо, коли буде можливість робити відкриті конкурси, бо тут зацікавлені у високопрофесійних українських музикантах.

Зараз дуже переймаюся станом мистецтва в Україні, в тому числі політичною складовою. Це амбітно, але хочу змінити правила гри в українському мистецтві. Наприклад, наша держава дуже потребує закону про меценатство. Говоримо про нього, але поступ дуже повільний. Завтра вже може бути пізно, бо дуже скоро ми матимемо шалений брак кадрів. Тому моя задача-максимум – допомогти створити в Україні конкурентний ринок оркестрового й оперного мистецтва.

МУЗИЧНА ОСВІТА ФОРМУЄ В ДІТЯХ ВНУТРІШНІЙ СТРИЖЕНЬ, РОЗУМІННЯ ДОБРА І ЗЛА

– Ви зауважили про професійний рівень слухачів у Туреччині… Що потрібно, аби бути не просто, а професійним слухачем?

– Передусім, це ті люди, які мають початкову музичну освіту. Випускники дитячих музичних шкіл, хоч яку б професію обрали в майбутньому, знають, як важко опанувати музичний інструмент до професійного рівня. Вони володіють музичною грамотою, мають поняття про класичну та сучасну музику. Ці глядачі не потребують нагадування про вимкнення мобільного телефону, про неаплодування між частинами музичного твору. В Одесі ще є бабусі та дідусі, які приходять до філармонії зі змінним взуттям, особливо взимку. Але це вже більше архаїка, аніж норма життя. Як показує практика, уроків музики у школі для цього недостатньо.

Є нові проєкти в Україні, які сприяють знайомству дітей з музикою. Наприклад, проєкт Оксани Линів у Львові, коли дітям дозволяють подиригувати оркестром, прогулятися містом у компанії молодого Моцарта.

– Ви б хотіли, аби ваші нащадки обрали музичну кар’єру?

– Більшість дітей музикантів стають музикантами. Точно хотів би, аби мої діти отримували музичну освіту, принаймні в дитячій музичній школі, у гарного педагога. Гра на музичному інструменті ще й від деяких хвороб уберігає. Рівень захворювання на Паркінсона та Альцгеймера серед музикантів дуже низький. Дрібна моторика, коли граєш на музичному інструменті, примушує мозок постійно працювати, розвиває пам’ять, залучає всі її спектри: слуховий, тактильний, візуальний, м’язовий.

Я прийшов у музику досить пізно – у 9-річному віці. Я тоді більше футболом захоплювався. Ми на три роки приїхали в Москву, де батько захищав докторську дисертацію. Витягнутий зі звичайного київського дитинства, я опинився в середовищі, де одразу мене охрестили “хохлом” і дали зрозуміти, що таке утиски на національному підґрунті. Це були роки перед розпадом СРСР, різниця – навіть на рівні дитячого спілкування між Києвом та Москвою – була разючою. Отож, аби мінімізувати негативний вплив, батьки віддали мене на скрипку. Любов до праці музиканта я відчув набагато пізніше, коли вже після повернення в Київ, навчаючись у музичній десятирічці імені Лисенка, виграв свій перший конкурс у Парижі. А далі вже пішло…

Шлях цей важкий, тому своїм дітям обирати музику як професію, скоріше, не радив би. Не хотів би, аби мої нащадки перепаковували валізи в різних містах, жили між рейсами. Напевно, мені в 40 років самому все більше хочеться звичайного життя та щастя. Подорожував я багато, але спитайте – що я бачив, окрім аеропорту та концертного залу, і в кращому випадку – одного вільного дня, коли можна щось галопом подивитися.

Людство завжди матиме потребу в гарному мистецтві, музиці та живописі. Ці професії будуть затребувані. Звичайно, якщо мої нащадки оберуть професійну музику, то я прийму цей вибір. Доживемо, щоб у мене були діти, побачимо (посміхається).

– В Україні зараз із перших днів життя вмикають дітям класичну музику, особливо твори Моцарта. Чи дійсно «ефект Моцарта» настільки дієвий?

– Цьому є наукове обґрунтування. Ми на 74% складаємося з води. Японці проводили дослідження, як молекула води реагує на ті чи інші вібрації. Так-от, музика епохи Бароко, наприклад, Вівальді, така класика як Моцарт – це найчистіша музика, яка має цілющий вплив. Якщо порівнювати із сучасними клубняками, то це чиста гармонія й краса. За багато років музика змінилася, але людина біофізично та біохімічно не змінилася. Психологічно сучасні люди не настільки здорові, наскільки наші предки, коли людина краще знала й пізнавала, відчувала себе. Твори Антоніо Вівальді – це чиста гармонія, екомузика, тому його твори акушери-гінекологи радять слухати вагітним жінкам.

Важливо з раннього дитинства сформувати творчий смак до музики, відчуття прекрасного. Спочатку – прослуховування, згодом – музична освіта. Це велика перевага і для дорослого майбутнього. Людина, всередині якої вибудуваний стержень, сформоване відчуття прекрасного у поєднанні з інтелектуальним, має чітке розуміння добра і зла. Така людина ніколи не зійде зі свого шляху, не піддасться впливу злого, завжди керуватиметься сумлінням та високими моральними принципами.

Ольга Будник, Анкара

Фото з особистого архіву Євгена Кострицького